Устивицький старостинський округ

 Адреса: вулиця Соборна, будинок 2А, село Устивиця, Миргородський район, Полтавська область

Село Устивиця

Устивиця — одне з найдавніших поселень Миргородського району, відоме своїми козацькими традиціями. За однією з версій, назва села походить від розташування біля гирла річки Вовнянки, за іншою — від імені козака Устима. Первісною офіційною назвою поселення був Зигмунтів, однак уже в середині XVII століття утвердилася народна назва — Устивиця.

Перша письмова згадка про село датується 1625 роком. У середині XVII століття воно перебувало у володінні польського магната Ієремії Вишневецького. Після Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Устивиця стала сотенним містечком Миргородського полку. Устивицька сотня брала активну участь у визвольній боротьбі 1648–1654 років.

У XVIII столітті Устивиця залишалася значним козацьким осередком. До місцевої козацької громади належали хутори Гирчин, Гончарі, Марченки, Бутів, Широка Долина та територія сучасного селища Гоголеве. Після запровадження кріпацтва частину козаків було закріпачено, однак жителі ще тривалий час відстоювали свої права.

Важливе місце в історії села посідають видатні діячі української культури. Тут народився письменник Василь Наріжний, а у 1845 році Устивицю під час археографічної експедиції Полтавщиною відвідав Тарас Шевченко. Побачене справило на поета глибоке враження та знайшло відображення в його творчості.

У XIX столітті Устивиця була волосним центром із розвинутими сільським господарством, ремеслами й торгівлею. У селі діяли дві православні церкви, школа, селітровий і цегельний заводи, млини, кузні, регулярно проводилися ярмарки. Наприкінці століття населення перевищувало чотири тисячі осіб.

На початку ХХ століття більшість жителів становили малоземельні селяни, які жили у складних соціально-економічних умовах. У роки революції 1905–1907 років село стало одним із центрів селянського руху на Миргородщині. Місцеві жителі підтримували зв'язок із революційним комітетом Великих Сорочинців, виступали проти податкового та адміністративного тиску, однак їхні виступи були жорстоко придушені царською владою.

Перша світова війна значно погіршила становище населення. У 1917–1920 роках влада в селі неодноразово змінювалася. У різний час Устивиця перебувала під контролем більшовиків, військ Української Народної Республіки, німецьких військ і денікінців, а у 1920–1921 роках поблизу села діяли антибільшовицькі повстанські загони.

У 1923 році Устивиця стала районним центром, а з 1925 року увійшла до складу Великобагачанського району. Наприкінці 1920-х років було створено колгоспи, а у 1930 році — машинно-тракторну станцію, що сприяло механізації сільського господарства.

Однією з найтрагічніших сторінок історії села став Голодомор 1932–1933 років. Унаслідок штучного голоду, організованого радянською владою, загинуло близько 930 жителів. Устивицю було занесено до так званої «чорної дошки». Архівні документи засвідчують масові протести селян та жорстокі репресії проти їх учасників.

Під час Другої світової війни село перебувало під німецькою окупацією з вересня 1941 року до вересня 1943 року. Багато жителів воювали на фронтах, брали участь у підпільному та партизанському русі. Окупанти зруйнували школу, лікарню, клуб, бібліотеку, господарські споруди й понад сто житлових будинків, а сотні мешканців були репресовані або вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Після визволення розпочалася масштабна відбудова. Упродовж 1950–1960-х років зміцнювалася матеріально-технічна база сільського господарства, розширювалося виробництво, здійснювалася механізація. У селі активно будували житло, проводили електрифікацію та водопостачання, відкривали нові об'єкти соціальної інфраструктури. Було відновлено лікарню, середню школу, будинок культури, бібліотеки, дитячі заклади, поштове відділення та заклади торгівлі. Значний внесок у розвиток медичної науки зробив уродженець села Овксентій Богаєвський — відомий хірург, доктор медичних наук.

У другій половині ХХ століття Устивиця сформувалася як упорядковане село з розвиненим сільським господарством, освітніми, медичними та культурними закладами.

Наприкінці ХХ століття в селі функціонували колективне сільськогосподарське підприємство, ремонтно-транспортне підприємство, середня школа, лікарня, дитячий садок, Будинок культури та бібліотека.

У 1992 році Михайлівська церква увійшла до складу Української православної церкви (Московського патріархату), а у 2019 році релігійна громада ухвалила рішення про перехід до Православної церкви України.

До історико-культурної спадщини Устивиці належать братська могила воїнів і партизанів, пам'ятний знак загиблим односельцям, меморіальна дошка Овксентію Богаєвському, а також численні археологічні пам'ятки — кургани різних історичних періодів.

Устивиця є батьківщиною письменника Василя Наріжного, хірурга й науковця Овксентія Богаєвського, дипломата Наума Калюжного, письменника Михайла Олефіренка та Героя Соціалістичної Праці Федора Вільхового.

Сьогодні Устивиця зберігає свою багатовікову історію, козацькі традиції та культурну спадщину, залишаючись одним із найдавніших населених пунктів Миргородського району.

Село Грянчиха

Грянчиха — село Миргородського району Полтавської області. Станом на 2001 рік у селі проживало 28 осіб.

Село розташоване за 2 км від правого берега річки Псел, за 1,5 км від села Псільське. Відстань до селища Велика Багачка становить 8 км, до залізничної станції Гоголеве — 12 км.

Село виникло в другій половині XIX століття як хутір Устивицької волості Миргородського повіту Полтавської губернії. За переписом 1900 року входило до Другої Устивицької козацької громади, а у 1912 році налічувало 42 жителі.

У січні 1918 року в селі було встановлено радянську владу. Із 16 вересня 1941 року до 19 вересня 1943 року Грянчиха перебувала під німецькою окупацією. До 2019 року органом місцевого самоврядування була Устивицька сільська рада. Поблизу села розташовані шість курганів та виявлено поселення черняхівської культури.

Село  Псільське

           Псільське (колишні назви — Злодіївка, Псьолівка) — село Миргородського району Полтавської області, розташоване на правому березі річки Псел.

         Село виникло у XVIII столітті під назвою Злодіївка та входило до складу Устивицької сотні Миргородського полку. За переписом 1859 року тут налічувалося 12 дворів і 79 жителів, а у 1900 році — вже 38 дворів та 328 жителів.

        У січні 1918 року в селі була встановлена радянська влада. У 1926 році Псільське входило до складу Устивицького району Лубенської округи. Трагічною сторінкою в історії села став Голодомор 1932–1933 років, під час якого загинуло 39 мешканців. У роки Другої світової війни, з 16 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року, село перебувало під німецькою окупацією.    До 2019 року Псільське входило до складу Устивицької сільської ради.

           Псільське пов'язане з іменем Тараса Шевченка. У 1845 році, перебуваючи в селі Мар'янському, поет неодноразово відвідував Злодіївку, де разом із Олександром Лук'яновичем відпочивав на березі річки Псел.

            Село є батьківщиною відомих представниць української культури — поетеси Олександри Псьол (1817–1887) та художниці Глафіри Псьол (1823–1886).

             Поблизу села, за один кілометр на схід, розташований ландшафтний заказник місцевого значення «Тухівський», який є цінною природоохоронною територією.

Село Дакалівка

Дакалівка (у XIX столітті — Іванівка) — село Миргородського району Полтавської області, що входить до складу Гоголівської селищної громади. Станом на 2018 рік постійне населення села відсутнє.

Село розташоване на березі річки Вовнянка, між селами Михайлівка та Устивиця.

Дакалівка виникла в другій половині XIX століття як хутір Устивицької волості Миргородського повіту Полтавської губернії. За даними перепису 1859 року, у власницькому селі Іванівка налічувалося 4 двори, у яких проживало 46 жителів. На карті 1869 року поселення позначене як хутір Іванівка.

У січні 1918 року в селі була встановлена радянська влада. У 1926 році Дакалівка входила до складу Устивицького району Лубенської округи.

У роки Другої світової війни, з 16 вересня 1941 року по 19 вересня 1943 року, село перебувало під німецькою окупацією.

До 2019 року Дакалівка входила до складу Устивицької сільської ради. Сьогодні село належить до Гоголівської селищної громади Миргородського району.

Село Підлуки

Підлуки — село Миргородського району Полтавської області, що входить до складу Гоголівської селищної громади.             Село розташоване неподалік правого берега річки Псел, поряд із селом Матяшівка. Поблизу проходить залізнична лінія, а за 1,5 км знаходиться станція Матяшівка.

Підлуки виникли наприкінці XIX століття як хутір Яреськівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. За переписом 1900 року хутір належав до Матяшівської козацької громади, мав один двір, у якому проживало п'ять жителів. У 1912 році населення хутора становило чотири особи.

У січні 1918 року в Підлуках була встановлена радянська влада. У 1926 році село входило до складу Устивицького району Лубенської округи.

Під час Другої світової війни, з 18 вересня 1941 року по 14 вересня 1943 року, Підлуки перебували під німецькою окупацією.

До 2019 року село входило до складу Устивицької сільської ради. Нині Підлуки є частиною Гоголівської селищної громади Миргородського району.

Уродженцем села є Василь Васильович Дзябенко (1931 р. н.) — Герой Соціалістичної Праці.