Гоголівська селищна рада
Миргородського району Полтавської області
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

ІСТОРІЯ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ГРОМАДИ

        Селище Гоголеве – селище міського типу, центр селищної ради. Розташоване в 6 км від правого берега річки Псьол та в 7 км від села Устивиця та за 18 км від  селища Велика Багачка. В селищі знаходиться залізнична станція з однойменною назвою "Гоголеве". За селищем - ставки Мошурене та Гирчине.

         Площа населеного пункту – 483, 4 га.

         Населення – 2493 чоловік.

         Кількість дворів – 979

         Історичні відомості.

         Населений пункт виник в кінці XVIII-го століття як поселення при будівництві залізничної дороги. Територіально він належав до Устивицької волості Миргородського повіту. У кінці ХІХ ст. (1900-й рік) під час будівництва залізниці Полтава – Ромодан – Київ, за 18 км на південь від містечка Великі Сорочинці та за 18 км на північ від містечка Велика Багачка була відкрита станція Нероновичанська. В 1902 році при відзначенні 50-річчя з дня смерті земляка Миколи Васильовича Гоголя, за пропозицією громадськості залізнична станція набула назву - "Гоголеве". Назва поширилася й на село, яке почало виростати на північ від станції.

         Раніше на території Гоголеве були хутори Гончарі, Марченки, Гирчин, що виникли у кінці ХVII ст. як козацькі поселення. Вони складали Третю Козачу общину, що входила до складу Устивицької волості Миргородського повіту.

         На межі ХІХ – ХХ ст. в Гоголевому налічувалося 44 двори, 360 жителів. У 1910 році – 72 двори, 555 жителів. Більшість угідь належала поміщику А. Гуревичу. У 1912 р. в селі було відкрито земську школу.

         Радянську владу встановлено в січні 1918-го року. Під час Лютневої та Жовтневої революцій визначних подій не відбувалося.

         У 1923 р. Гоголеве відійшло до складу Устивицького, а в 1925  - до складу Великобагачанського району. З цього ж року село стає центром сільської ради.

           На початку 1920-х років у Гоголевому створені партійні та комсомольські осередки. Перший комнезам був організований у серпні 1920-го року.

           У 1929 р. в Гоголевому виникла артіль «Нове життя», згодом перетворена на колгосп ім. В.І.Леніна. На початок заснування колгоспу село нараховувало 150 дворів.

           У 1929-1930-х рр. створено заготзерно, плодоовоч, бурякопункт, проведено частково електрифікацію та радіофікацію.

           Під час голодомору в 1932-1933 рр. в селі померла 31 особа.

           16 вересня 1941 року село тимчасово окупували німецькі війська. На фронт було мобілізовано 180 чоловік, з них 49 загинуло. Партизанського загону в селі не було. Але жителі населеного пункту Гоголеве Говтвяниця І. П., Бобир Д.Д., Даценко М.Г. мали зв’язки з партизанами, які знаходилися в Шишацьких лісах, за що Говтвяниця та Бобир були розстріляні фашистами і поховані в  Гоголевому.

           Визволене село було 19 вересня 1943 року. Боїв у Гоголевому не було, бо німецькі фашисти, тікаючи з Миргорода, пішли на Полтаву через Велику Багачку – Решетилівку і Великі Сорочинці – Шишаки.

              Під час Громадянської та Великої Вітчизняної війн залізнодорожна станція Гоголеве майже повністю знищувалася, але потім відновлювалася.

             Відступаючи, німці спалили амбари з хлібом, заготзерно, сінний пункт, плодоовоч,двоповерховий залізничний житловий будинок, сільську школу, 50 хат колгоспників, зірвали водонапірну башню станції Гоголеве. Зруйнували колгоспну пасіку, птахоферму, свиноферму.

              Після війни колгосп відновив свою діяльність. У 1957 році колгосп ім. Леніна був перетворений на відділок племрадгоспу імені Будьонного С.М.

              У 1947-му році геологи поблизу села відкрили поклади нафти і газу. У зв’язку з цим у 1950-1951-му роках у селі було засноване нафтопромислове управління «Радченкове». В 1953 році розпочалась експлуатація Радченківського нафтового місцеродовища. Освоєння промислу викликало швидкий розвиток селища, і в 1957 році селу Гоголеве було присвоєно статус селища міського типу.

             У кінці ХХ ст. в селищі діяло 47 підприємств і організацій нафтової промисловості, серед яких провідними є Гоголівське Управління технологічного транспорту, Центральна база виробничого обслуговування, дільниця Полтавськоа база виробничого обслуговування і комплектації обладнання. Функціонували відділення зв’язку та Ощадбанку, АТС, середня школа, лікарня, дитячий садок, будинок культури на 450 місць, дві бібліотеки (25 тис.од. збірок).

               Селище електрифіковане, радіофіковане та газифіковане.

             2001 року селище широко відзначало 50-річчя заснування нафтового родовища і управління «Радченкове». До цього свята за кошти і за допомогою НГВУ «Полтаванафтогаз» було відремонтовано центральну дорогу селища, впродовж якої збудовано кілька стоянок для машин, відремонтовано фасад БК та площу біля нього, а також адміністративний будинок НГВУ "Поллтаванафтогаз". На ньому було встановлено пам’ятну дошку на честь Горєва Станіслава Миколайовича, який тут працював і зробив багато корисних справ для селища і його мешканців. На його честь також було перейменовано головну вулицю селища.

             Чималою подією в житті селища було також освячення і закладання капсули в підвалини храму апостолів Петра і Павла, який розпочали будувати також за сприяння і на кошти НГВУ «Полтаванафтогаз» та ВАТ «Укрнафта». Відкриття храму відбулося 14 грудня 2007-го року.

           У Гоголевому встановлено пам’ятники: М.В.Гоголю (1952 рік), партизанам, що загинули в 1943 році та воїнам-односельцям, полеглим на фронтах Великої Вітчизняної війни (1957 рік), погруддя В.І.Леніну (1978 рік), який було демонтовано і на його місці встановлено бюст першому президенту УНР М.С.Грушевському (жовтень 2001 року). На місцевих кладовищах в 2003 році споруджено пам’ятні знаки у вигляді хрестів жертвам голодомору 1932-1933-го років.

 

Геральдика селища Гоголеве

Затверджена рішенням виконавчого комітету Гоголівської селищної ради №127 від 24.11.2008 року.

 

Прапор територіальної громади селища Гоголеве

Описова частина прапора

Прапорпрямокутне полотнище, розділене вздовж навпіл.

Верхня частина – голуба, символізує небо.

Нижня частина – чорна, що символізує нафту та чорнозем.

В центрі прапора – сонце, на тлі якого зображені три нафтові вишки і крапля нафти.

Небо – символ чистоти, миру, спокою та високої духовності.

Нафта та чорнозем – це багатство нашого краю.

Сонце – символізує Східний нафтогазоносний регіон України, до якого належить місцеве Радченківське нафтогазове родовище

Три нафтові вишки – це перші нафтові вишки, побудовані навколо Гоголева;

Капля нафти  - символ «чорного золота», що добувається в регіоні.

 

Герб територіальної громади селища Гоголеве

Описова частина герба

Герб - щит, поділений на два поля, які своїми кольорами повторюють кольори прапора селища.

На верхній голубій частині герба зображений тепловоз, адже селище розпочало свій відлік від прокладення залізниці та відкриття залізничної станції.

На нижній чорній частині герба зображені три нафтові вишки, що символізують переваги краю щодо нафти та природного газу.

Символ фортеці у верхній частині герба символізує непорушність, міцність та захист краю.

Тепловоз символізує станцію Гоголеве Південної залізниці України та частину населення, що обслуговує її та залізничні колії, а також доступність місцевим жителям громади діставатися в любі куточки нашої країни.

Три нафтогазові вишки символізують швидку розбудову та розквіт селища з відкриттям покладів нафти та попутного природного газу, завдяки яким селище утворилося та стрімко зросло населенням.

село Матяшівка

Село Матяшівка виникло на початку XVII століття та належало до Шишацької сотні.

Назва села походить від імені легендарного першого поселенця козака Матяша.

Згідно з реєстром  Війська Запорізького після Зборівського договору 16 жовтня 1649 року село належало, ймовірно, до Миргородського полку Устивицької (тобто Уцтивицької) сотні.

У переписних книгах 1666 року вказується, що у Матяшівці Жигмонтовського (Устивицького) повіту був 41 двір (крім козацьких дворів).

У 1726 році в Матяшівці налічувався 51 двір. Селом володів Роман Лісницький за універсалом гетьмана І. Скоропадського від 1709 року.

У 1729 році в селі було 62 двори. Власницею села була дружина Романа Лісницького.

У 1768 та березні 1778 року Матяшівка згадується у складі Миргородської протопопії. Найдавніша відома церква св. Миколая була збудована 1776 року.

У 1782 році полк за указом Катерини ІІ від 16 вересня 1781 року було ліквідовано. Територія полку увійшла тим складом, що залишився від 1775 року (12 сотень), до Київського намісництва. Матяшівка належала до Миргородського повіту.

Того ж року в селі сталися селянські заворушення.

На час входження Миргородського повіту до складу Полтавської губернії Матяшівка належала до Устивицької волості.

За даними 1859 року у власницькому і козацькому селі при річці Псел було 146 дворів, 1242 жителя, діяла православна церква.

У 1884 році Миколаївську церкву поставили на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудували дерев’яну дзвіницю. При церкві діяла церковнопарафіяльна школа.

У 1885 році колишнє державне і власницьке село при річці Вузька мало 214 дворів і 1150 жителів, православну церкву, постоялий двір, 6 вітряних млинів, 6 маслобійних заводів. Село тоді належало до Яреськівської волості Миргородського повіту.

У 1900 році в Матяшівці було 297 дворів, 1889 жителів; у 1910 році — 292 двори, 1790 жителів. В селі працювало 9 теслярів, 8 шевців, 4 кравці, 4 ковалі, 11 ткачів.

У 1912 році в селі було 2010 жителів, діяла земська школа.

У січні 1918 року в селі розпочалась радянська окупація.

7 березня 1923 року Матяшівка увійшла до Шишацького району Полтавської округи Полтавської губернії.

У 1929 році, під час примусової колективізації, у селі були створені колгоспи "Нове життя" та ім. Сталіна. Колективізація тривала до 1934 року.

З лютого 1931 року село було у складі Диканського району Харківської області, з 22 січня 1935 року — у складі Великобагачанського району Харківської області.

У 19321933 роках внаслідок Голодомору в селі загинуло 196 мешканців, у тому числі встановлено імена 6 загиблих. Збереглися свідчення про Голодомор місцевих жителів, серед яких Дзябенко Г. Ф., Кравченко В. (1922 р. н.), Лейко В. М.

До 1933 року в селі діяла початкова школа, згодом — семирічна.

Упродовж 18 вересня 1941 — 14 вересня 1943 років окупаційною владою на примусові роботи до Німеччини вивезено 87 осіб.

У 1957 році в селі було встановлено пам'ятники воїнам-односельцям, які полягли (210 чол.) на фронтах Німецько-радянської війни та на братській могилі радянських воїнів і партизанів, загиблих 1943 року.

У 1966 році колгосп ім. Енгельса, центральна садиба якого містилася в селі, мав 3517 га землі. Виробничим напрямом було рільництво і тваринництво.

У 1966 році в Матяшівці була восьмирічна школа, бібліотека, клуб. Населення становило 1122 чол. Сільській раді був підпорядкований населений пункт Лейків (нині не існує).

У 1967 році в селі було встановлено пам'ятники Фрідріху Енгельсу та на могилі комсомольця Я. А. Федоряки, що загинув 1920 року.

У 1990 році населення села становило 1051 особу.

У 1991 році в селі діяли колгосп ім. Ф. Енгельса (рослинницько-тваринницького напряму), неповна середня школа, Будинок культури на 300 місць, кіноустановка, бібліотека (10,1 тис. одиниць літератури)

село Михайлівка

Село Михайлівка виникло приблизно в кінці XVIII ст. 

Первісна назва села — Лікарське, пов'язана з іменем відомого лікаря Миргородського повіту Михайла Яковича Трохимовського (1739-1813 рр.), який мав у селі земельні володіння.

За переписом 1859 року у власницькому селі Михайлівці Миргородського повіту було 7 дворів, 135 жителів.

Наприкінці XIX ст. землі Михайлівки поміщиком О. Малинкою, який побудував тут економію та винокурний завод.

За переписом 1900 року в селі разом з іншими поселеннями (хутір Сидоренків) була Михайлівська селянська громада, що об'єднувала 32 двори, 232 жителя, а у 1910 році — 52 двори, 285 жителів.

У січні 1918 року розпочалась радянська окупація.

У 1920 році на базі колишньої поміщицької економії було засновано радгосп, що спеціалізувався на вирощуванні цукрових буряків та зернових культур.

До 1923 року Михайлівка входила до складу Устивицької волості Миргородського повіту, у 1923-1925 роках — до Устивицького району, а з 1925 року — до Великобагачанського району.

У 1926 році в Михайлівці налічувалось 82 господарства, 451 житель.

У 1929-1930 роках Михайлівський радгосп було перепрофільовано в племрадгосп з вирощування свиней. З 1939 року радгосп як зразкове господарство брав участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. У 1938-1940 роках неодноразово нагороджувався Перехідним Червоним прапором ВЦРПС та наркомату радгоспів.

У 1932 році в Михайлівці було відкрито початкову школу, згодом  перетворену в неповну середню.

У 19321933 роках внаслідок Голодомору у селі загинуло 25 мешканців (встановлено загиблих), у тому числі встановлено імена 23 загиблих.

У період німецько-фашистської окупації Михайлівки (15 вересня 1941 — 19 вересня 1943гітлерівці спалили чимало громадських будівель.

У 1958 році в селі було встановлено пам'ятники воїнам-односельцям, які полягли (47 чол.) під час Німецько-радянської війни, та радянським воїнам, що загинули при визволенні села 1943 року.

Рішенням Полтавського облвиконкому від 14 серпня 1984 року у Великобагачанському районі було перенесено центр Мар’янської сільради у с. Михайлівку того ж району, сільраду було перейменовано на Михайлівську.

У 1990 році населення села становило 797 осіб.

У 1991 році в селі були радгосп "Перемога" (господарство з розведення племінних свиней), відділення зв'язку, АТС, радіовузол, неповна середня школа, дитсадок, будинок культури на 400 місць, бібліотека (9 тис. одиниць літератури).

село Устивиця 

Устивиця (Уцтивиця) — це поселення, в якому живуть нащадки українських козаків.

Існує багато версій щодо походження назви села. На думку деяких істориків, вона походить від його розміщення біля гирла (устя) річки Вовнянки. На думку інших вчених, воно було засноване козаком Устимом, на честь якого і було назване. Утім, перша офіційна назва містечка була Зигмунтів (напевно, на честь польського короля Сигізмунда (Зигмунта) ІІІ Вази, за королювання якого закладено цей населений пункт). Утім, уже в середині XVII ст. місцева назва (Уцтивиця) містечка витіснила офіційну (Зигмунтів).

На території сільської ради поблизу с. Грянчихи виявлено раннє слов’янське поселення Черняхівської культури (IIVI століття н. е.).

Перша згадка Зигмунтова датована 1625 р. У 1646 році польський магнат Ієремія Вишневецький захопив на Полтавщині багато міст і сіл, в т. ч. і село Зигмунтове, яке стало його власністю.

У 1648 році козаки місцевої Устивицької (чи Уцтивицької) сотні Миргородського полку одними з перших підхопили заклик Богдана Хмельницького визволити рідну землю від поневолювачів і стали активними учасниками національно-визвольних змагань 1648-1654 років.

У 1658 році село було пограбоване і спалене, багато його мешканців татари захопили в полон.

У 1726 році тут налічувалось 286 дворів посполитих людей. По ревізії 1729 року село значилось як «свободное и за роздачею оставшееся», воно мало 312 дворів.

Мешканці Устивиці козакували навіть після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі у 1775 році. Тут діяли три козацькі громади, одна з яких нараховувала понад 750 дворів. До Устивицької козацької громади належали і козацькі хутори Бутів, Гирчин, Гончарі, Марченки, тепер селище ГоголевеШирока Долина.

Але після запровадження кріпацтва в Україні (грамотами Катерини II) козацька старшина, спираючись на царські власті, закріпачила частину устивицьких селян. Та населення чинило опір. У квітні 1782 року жителі Устивиці і сусіднього села Матяшівки відмовилися виконувати повинності на користь їхнього власника Аврама Гришкова, який належав до козацької старшини. Ця боротьба тривала весь рік. Частина селян втекла на вільні землі, а ті, які залишилися, доводили, що вони козаки, і тому не повинні виконувати повинності на користь Гришкова.

Та закріпачення селян Устивиці продовжувалось. У 1846 році ревізьких душ було вже 308. Решта 1806 чол. вважалась козаками.

Дві визначні події відбулись у духовному і культурному житті села наприкінці XVIII і в першій половині XIX століть. Тут у збіднілій дворянській сім’ї народився і жив український російськомовний письменник В. Т. Наріжний (17801825 рр.). Звідси багато вражень виніс він, щоб потім у своїх кращих творах змалювати картини життя дворянсько-кріпосницького суспільства. Звідси пішли герої його творів української тематики, народного побуту («Багатий бідняк», «Запорожець», «Бурсак»), творів, де виразно звучали симпатії до трудящих верств суспільства. До гострої антикріпосницької проблематики Наріжний звернувся в незакінченому романі «Гаркуша..» (1825 р.) про ватажка народного повстання в Україні у 18 столітті. Прототипом одного з героїв роману «Російський Жілблаз» був відомий український філософ і байкар Г. С. Сковорода, притчі якого добре знав письменник.

Друга значна подія в історії цього села — приїзд сюди під час своєї другої подорожі до України у жовтні 1845 року із сусіднього села Мар’янського великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка, який зупинявся у сільського фельдшера Терещенка. Тарас Шевченко на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту О. А. Лук'яновича поїхав до с. Мар'янське, де мав малювати портрети членів родини поміщика. Літо Шевченко провів у роз'їздах по містечках і селах Полтавщини, виконуючи завдання Київської археографічної комісії.

Саме в ті дні, спостерігаючи жахливе навколишнє життя знедоленого люду, поет з глибоким болем і співчуттям писав у поемі «Сліпий».

Цікаво, що в тому ж Мар'янському поет написав також закінчення поеми «Єретик» і вірш «Стоїть в селі Суботові».

У 1847 році в Устивиці діяла вже церковно-парафіяльна школа, але навчалось у ній всього 24 учні.

Напередодні селянської реформи, у 1859 році в селі вже було 754 двори з 4251 жителем, 2 православні церкви, працював селітровий завод, щороку відбувалось три ярмарки. Закріпачене населення займалося землеробством та ремеслами місцевого значення.

Після реформи 1861 року грабування селян продовжувалось. Поміщикам відійшла частина селянської землі, т. зв. «відрізки». Загалом «відрізки» в Устивиці становили понад 35% селянської землі.

На той час, у 1864 році в Устивиці вже містилась волосна управа, якій підпорядковані були населені пункти: Горбані, Грянчиха, Забузи, Злодіївка, КоломийцевеКульбашне, Кутівщина, Ляхи, Макаренки, Маляренки, Мар’янське, Марченки і Суржки.

Наприкінці XIX століття особливо посилилось класове розшарування селян. Так, у 1883 році господарств у селі, що мали тільки садибу, було 106, а таких, які мали садибу та до 2 десятин орної землі, — 90 родин.

У 1885 році колишнє державне і власницьке містечко при річках Псел і Вовнянка мало 780 дворів і 4300 жителів, волосне управління, 2 православні церкви, єврейський молитовний будинок, 7 постоялих дворів, 4 лавки, ринок, проводилось 4 ярмарки на рік, діяли 6 кузень, 20 вітряних млинів, 9 маслобійних, цегельний і селітровий заводи.

За даними подвірного перепису 1900 року Устивицька волость мала 1477 дворів і 9166 десятин орної землі. Десяти поміщикам належало 2042 десятини, тоді як 300 бідняцьких родин зовсім не мали орної землі. 71 господарство мало по 1 десятині, від 1 до 2 десятин мало 171 господарство, від 2 до 3 — 161, а від 3 до 6 — 327 господарств. Близько 200 бідняцьких дворів зовсім не мало худоби, а 267 — мали лише овець або свиней.

Земельний «голод» і злидні змушували багатьох селян іти на далекі заробітки. Близько 70 родин щороку посилали туди своїх робітників. Деяка частина селян виїздила на поселення у східні райони країни.

Малоземелля і матеріальні нестатки, напівголодне життя і культурна відсталість, все це робило становище селян нестерпним. У 1895 році в Устивицькій волості на одного лікаря припадало 20 357 жителів. На кошти сільської громади 1868 року в Устивиці побудовано початкову народну школу, в якій 1906 року працювало 4 вчителі і навчалось 185 учнів. З них закінчило школу лише 25 учнів. За статистичними даними 1883 року, в селі було письменних лише 36 чоловіків і 2 жінки.

Все це викликало гостре незадоволення трудящих, створювало умови для поширення серед них революційних настроїв. У 1904 році в Устивиці з’явились агітатори з Полтави та з інших робітничих центрів. Серед них особливо близьким селянській бідноті став М. М. Пижов (партійне ім’я — «Микола»). На зборах сільських бідняків було обрано комітет, на чолі його стали Андрій Решетинченко, Свирид Лутай, Денис Бакало й інші. Створено також напівлегальну хату-читальню. В селі ширилась нелегальна література, революційні листівки, відозви тощо.

В листопаді 1905 року в селі відбувся великий мітинг, на який прибули також селяни і з навколишніх сіл. На мітингу М. Пижов закликав не платити податків, підтримувати революційні виступи робітників. Тут же співали «Варшав’янку» та інші революційні пісні, а потім з червоним прапором на чолі колони учасники мітингу пройшли вулицями села.

Революційно настроєні селяни Устивиці налагоджували зв’язки з революційним комітетом Великих Сорочинців. Місцеві власті, знаючи настрої селян, на початку грудня 1905 року викликали з Миргорода загін козаків. Дізнавшись про це, селяни виставили на шляхах свої дозори. При наближенні війська в селі вдарили у дзвони. Озброївшись чим попало — мисливськими рушницями, косами, вилами — селяни сходились на сільський майдан. Коли загін увійшов у село, вся громада зібралась і готова була дати відсіч. Козаки змушені були виїхати з села.

Про революційні заворушення в селах Миргородського повіту, в тому числі і в Устивиці, було негайно донесено в Петербург. В донесенні говорилось, що населення  Устивиці «під впливом революційної агітації заявило про відмову платити податки і давати новобранців, закрило казенні винні крамниці…».

Після жахливих насильств над повсталими селянами 19 грудня 1905 року статський радник Філонов з каральним загоном козаків виїхав до Устивиці і 23 грудня 1905 року вчинив нову жорстоку розправу. Зігнавши мешканців села на майдан, він звелів усім стати навколішки, на сніг, побив сільського старосту, писаря й кількох селян, а потім наказав бити всіх підряд нагаями. Озвірілі козаки чинили ганебні насильства над жінками.

Антиурядові виступи селян у 1905 році царські власті придушили, але причини, що піднімали селян на боротьбу, залишились. Найогидніші засоби насильства і терору царських властей лише загострювали ненависть і гнів бідноти, гартували її сили і волю до боротьби з царизмом і поміщиками.

Щодалі більше загострювалась класова диференціація селянства. У 1910 році в Устивиці вже було 930 дворів з 5081 жителем. Переважна більшість їх — малоземельна біднота, 133 чол. працювали наймитами в багатіїв і робітниками в поміщицькій економії.

Тяжке економічне становище трудящих супроводжувалось політичним безправ’ям і культурно-освітньою відсталістю. У 19111912 рр. в Устивиці в трьох початкових школах навчалось не більше 200 учнів, переважно дітей заможних батьків.

В перші роки Першої світової війни економіка села ще дуже підупала. Особливо терпіли від матеріальних нестатків бідняки і середняки. Майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до армії, у селян забирали коні на воєнні потреби. Зменшувались посіви зернових культур, у більшості селян не вистачало хліба до нового врожаю. Ненависть до царизму, який привів країну до катастрофи, наростала з кожним днем.

Про перемогу Лютневої революції 1917 року чутки дійшли до Устивиці тільки в березні. Про це повідомили солдати, які прибули на станцію Гоголеве. Селяни познімали царські герби зі школи, управи й аптеки.

У січні 1918 року в селі розпочалась радянська окупація. У березні 1918 року село звільнили німецькі війська.З прошарку заможних селян створилась націоналістична спілка «хліборобів-власників». На зміну німецьким військам і гетьманцям прийшла влада УНР. Проте на початку 1919 року село було окуповане більшовиками.

27 липня 1919 року с. Устивицю захопили денікінці. У січні 1920 року в Устивиці відновилася радянська окупація.

У 1920-1921 роках були напади повстанців на радянських окупантів. 14 травня 1921 року повстанці штурмували волвиконком та вбили багато комуністів. Через кілька днів відбувся сильний бій у лісі біля села.

У 1923 році Устивицьку волость реорганізовано в Устивицький район, а 1925 року його включено до Великобагачанського району з центром у с. Великій Багачці.

У 1928 року році селі організувалося сім товариств по спільному обробітку землі: «Промінь», «Єднання», «Спільна праця», «Труд», «Згода», «Гай-Колос» та «Червоний козак».

Через рік вони реорганізувалися у п’ять сільськогосподарських артілей: «Ленінський шлях», ім. Петровського, «Більшовик», ім. Жовтневої революції та «Інвалід-працівник». Артілі мали в своєму користуванні 7264 га землі. Згодом «Інвалід-працівник» приєднався до артілі «Більшовик».

Навесні 1930 року в Устивиці створено машинно-тракторну станцію, яка подавала колгоспам велику допомогу сільськогосподарською технікою, сприяла впровадженню у виробництво передових агротехнічних заходів. Першим директором МТС був А. П. Бухненко, агрономом П. Ю. Кириченко.

Селяни переконувались у перевазі колективного господарювання. Економіка колгоспів помітно зростала. Основну увагу вони спрямовували на вирощення високих врожаїв сільськогосподарських культур. Ланка Г. П. Самійленка з колгоспу ім. Жовтневої революції у 1937 році одержала по 420 ц цукрових буряків з га. Чабана цієї ж артілі В. І. Нещасного за сумлінну працю у тваринництві було нагороджено медаллю «За трудову доблесть».

У 1939 році колгосп «Більшовик», що зібрав на площі 50 га по 32,5 ц озимої пшениці, був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві. А колгосп ім. Петровського здобув це право за вирощення високих врожаїв проса — 28,5 ц з га на площі 25 гектарів.

Напередодні Німецько-радянської війни устивицькі колгоспи були міцними господарствами, з року в рік зростали їх прибутки. Вони своєчасно виконували державні плани сільськогосподарських заготівель, добре оплачували працю колгоспників.

Німецько-фашистська агресія порушила щасливе життя народу. Чоловіки пішли на фронт. Збирання високого врожаю, вирощеного колгоспниками Устивиці в 1941 році, лягло на плечі стариків, жінок, дітей. При наближенні фронту жінки й молодь працювали на будівництві протитанкових укріплень.

16 вересня 1941 року Устивицю окупували німецько-фашистські війська. Окупанти запровадили «новий порядок»: створили сільську управу, навербували поліцаїв. Жителів, яких вони не вважали навіть за людей, обкладали тяжкими податками. Молодь насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини. 117 чол. з Устивиці працювали голодними, роздягненими і хворими на німецьких заводах, лише частина їх після війни повернулася на батьківщину.

На фронтах Німецько-радянської війни загинуло і зникло безвісти 252 жителі Устивиці.

Великої шкоди населенню завдали окупанти. Нацисти спалили два корпуси середньої школи, лікарню, пошту, клуб, бібліотеку, радіовузол, паровий млин, приміщення колгоспних бригад і ферм, мости, понад 100 житлових будинків. Вони винищили майже всю худобу і домашню птицю. Багато людей втратили все своє майно, залишившись у тому одязі, в якому пощастило їм вискочити з підпаленої ворогом хати.

Великих зусиль доклали трудівники села, щоб відбудувати зруйноване господарство. Це наочно можна показати на історії відродження колгоспу ім. Жовтневої революції. Через рік після визволення від окупантів, восени 1944 року, артіль мала лише 6 корів, 5 свиноматок, 14 вівцематок, 90 штук птиці. Не вистачало також тягла і реманенту. Було 45 коней і 57 волів, 52 плуги, 16 сівалок, 5 жаток, 6 віялок та 1 молотарка.

Не вистачало в колгоспі і людей. Більшість чоловіків була в армії, частина — в гітлерівській неволі. На 382 двори припадало 447 працездатних, в т. ч. 37 чоловіків у віці від 16 до 60 років; решта — жінки віком від 16 до 55 років.

Врожайність у колгоспі в ці роки була дуже низькою. У 1945 році артіль одержала з кожного гектара по 6,7 ц зернових і бобових культур, по 100 ц цукрових буряків, по 43 ц картоплі.

Та колгосп настійно боровся за розвиток своєї економіки. Вже через п’ять років, у 1950 році, урожайність зернових і бобових культур зросла до 11,5 ц, цукрових буряків — до 246 ц, картоплі — до 74 ц з гектара. Ланка М. П. Кодацької, наприклад, виростила на площі 6 га по 342 ц цукрових буряків з гектара.

Домігся колгосп кращих показників і по тваринництву. Наприкінці того ж 1950 року він мав уже 87 корів, 53 свиноматки, 203 вівцематки, 1459 штук птиці і 85 бджолосімей. Доярки колгоспу М. В. Чичина, М. В. Ноздратенко, Н. В. Гаркуша по надоях молока на одну корову були передовими в районі.

Артіль ім. Жовтневої революції (головою правління був Г. О. Ільченко) на початку 1951 року було занесено на районну Дошку пошани передовиків передтравневого соціалістичного змагання.

Цікаво простежити розвиток тих же галузей колгоспного виробництва ще через п’ять років. У 1955 році колгосп виростив уже по 16,6 ц зернових і бобових, 308 ц цукрових буряків, 85,7 ц картоплі з гектара. Корів було 198, свиноматок — 77, бджолосімей — 117. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 120 ц молока і 13,5 ц м’яса.

Зростало і технічне озброєння колгоспу. В першій половині 1958 року після реорганізації МТС колгосп придбав 6 тракторів, 3 зернових комбайни, 10 культиваторів, 7 сівалок та іншу техніку.

В 1959 році колгосп ім. Жовтневої революції об’єднався з колгоспом ім. Калініна, який виник внаслідок об’єднання в 1950 році трьох артілей: ім. Петровського, «Більшовик» і «Ленінський шлях».

Укрупнений колгосп ім. Калініна мав 7230 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 5308 га орної землі; вирощував озиму і яру пшеницю, кукурудзу, горох, жито і цукрові буряки, картоплю тощо.

У 1966 році з кожного гектара посіву зібрано по 18,3 ц зернобобових, зокрема, пшениці — по 19,8 ц, цукрового буряка — по 194 ц з гектара.

Значна увага приділялася тут і розвиткові тваринництва. В колгоспі було 8 приміщень для великої рогатої худоби на сто голів кожне, 7 свинарників на п’ятсот голів кожний, дві вівцеферми по 1 тис. голів кожна, птахоферма на 3 тис. голів. Був ставок площею 10 га. У 1966 році артіль вже мала 3 тис. голів великої рогатої худоби, в т. ч. 857 корів; 1,8 тис. голів свиней. Надій молока на одну корову становив 2,3 тис. кілограмів.

Зміцнилась і технічна база артілі, яка того ж року мала 34 трактори, 18 зернових, кукурудзо-, силосно-, і бурякозбиральних комбайнів, 19 вантажних автомашин, 6 електромоторів.

Господарство артілі обслуговували два млини простого помолу, механічна лісопилка, майстерня по ремонту сільськогосподарських машин та інші невеликі підприємства. Всі трудомісткі роботи на полі, на фермах, в майстернях були електрифіковані і механізовані.

Великий загін спеціалістів сільського господарства очолював всі основні ділянки артілі. У 1966 році тут працювало: 4 агрономи, 4 зоотехніки, 6 ветеринарів, механік, 75 трактористів, 26 комбайнерів, 20 шоферів.

Конкретні заходи партії і уряду по піднесенню сільськогосподарського виробництва сприяли подальшому зміцненню економіки колгоспу. Про це свідчить порівняння показників господарювання в 1966 і 1955 рр. Неподільний фонд артілі зріс з 227 701 крб. у 1955 році до 1 729 883 крб. у 1966 році. Грошові доходи збільшились відповідно з 425 434 крб. до 1 205 056 крб., або майже у 3 рази.

У 1966 році артіль перевиконала завдання по валовому збору і продажу державі зерна, надою молока на фуражну корову, виробництву м’яса і яєць та по надходженню грошових доходів.

Серед передовиків колгоспного виробництва були бригада Г. Берези, що виростила по 41 ц пшениці з га, трактористка М. Полив’яна, комбайнер М. Даценко, доярки І. Калтан і П. Омеляненко, телятниця П. Дігтяр, свинарка І. Кононенко, агроном В. Кропивний, який очолював також сільськогосподарську комісію сільської ради, та інші.

На основі піднесення господарства артілі невпинно зростав добробут колгоспників. Цікаво, що фонд оплати праці членів артілі зріс з 228,6 тис. крб. у 1959 році до 518,4 тис. крб. у 1966 році, отже більше як удвічі.

Село було повністю електрифіковане, струм подавала Кременчуцька ГЕС. Було прокладено 700 метрів водопроводу, пробито 8 артезіанських свердловин.

Протягом останнього десятиліття 19561966 рр. тут розгорнулось інтенсивне будівництво. Споруджено понад 200 житлових будинків на кам’яному фундаменті, вкритих залізом або черепицею. У 19631966 рр. було розширено приміщення лікарні та відбудовано головний корпус середньої школи, збудовано три клуби, приміщення для пошти.

Населення обслуговували дві швейні і взуттєва майстерні, дві їдальні, пекарня, перукарня і лазня.

Про піднесення матеріального і культурного рівня трудівників села свідчить зростання їх купівельної спроможності, збільшення обороту торгівлі товарами народного споживання. В селі працювало 10 торговельних закладів. Обсяг товарообороту Устивицького споживчого товариства в 1966 році становив 754 тис. крб., а системи громадського харчування — 86 тис. карбованців.

Протягом того ж року населенню села лише в магазинах ССТ продано 25 мотоциклів і 82 велосипеди, 5 холодильників і 29 пральних машин, 13 радіоприймачів і 31 телевізор, 392 годинники, а також 250 диванів, буфетів і гардеробів

Велику роль в житті села відігравали медичні, освітні і культурно-освітні заклади. Устивицька лікарня обслуговувала жителів Устивицької і Михайлівської сільрад. При лікарні функціонували рентгенівський, хірургічний, фізіотерапевтичний і зубний кабінети.

В середній та початковій школах навчалося 468 учнів, працювало 39 вчителів. При середній школі було утворено групи подовженого дня на 210 учнів, був інтернат з їдальнею на 35 учнів із віддалених сіл.

У селі працювали дитячі ясла і садки, в яких виховувалися діти колгоспників, службовців і робітників.

Невпинно зростав освітній і культурний рівень громадян. Якщо до революції в Устивиці середню освіту мали сім чоловік, а вищу — 2 особи, то тепер працювали тут 70 спеціалістів з середньою спеціальною і вищою освітою. Багато людей здобуло середню освіту, а переважна більшість населення — неповну середню освіту, отже, закінчила семирічні і восьмирічні школи.

Не дивно, що в Устивиці багато людей передплачувало і читало велику кількість газет і журналів. У 1966 році село мало 40 різних назв газет (близько 2 тис. примірників), 148 назв журналів (1,2 тис. примірників), на кожну сім’ю припадало понад два примірники цих видань.

До послуг населення було 4 бібліотеки, які мали 25 тис. книг; 2 клуби на 500 місць. Щотижня глядачі могли дивитись 3-4 кінофільми, а також відвідувати вистави драматичного і слухати виступи музичного гуртків та духового оркестру. Інколи приїжджали сюди на гастролі пересувні театри, артисти Полтавської філармонії.

В новому побуті людей були і кращі традиції минулого, і нові, що народжувалися, звичаї та обряди сучасного, зокрема новорічні щедрівки і посівання, зорини та вшанування пам’яті загиблих воїнів і померлих жителів села.

Ще один цікавий факт. У 1960-тих роках житель Устивиці Микола Олефіренко написав вірш, присвячений боротьбі людей проти посухи, а його земляк Микита Закладний створив музику до нього. Пісню «На засуху» виконували відтепер не тільки в Устивиці, але й у багатьох інших селах і містах України, вона ввійшла в репертуар інших самодіяльних хорових колективів республіки.

Вже кілька поколінь людей Устивиці пишається своїм славним земляком, що народився тут же, у звичайній селянській сім’ї, і став відомим хірургом і вченим — О. Т. Богаєвським (18481930 рр.). У селі знають, що після закінчення Полтавської гімназії і медичного факультету Київського університету Овксентій Трохимович чимало років працював земським лікарем у Миргородському повіті, а з 1883 року — старшим лікарем Кременчуцької повітової земської лікарні, де робив складні операції на стравоході, нирках, печінці. Богаєвський — автор 85 наукових праць, він створив школу хірургів-практиків, брав участь у роботі вітчизняних та міжнародних хірургічних з’їздів, був удостоєний наукового ступеня доктора медичних наук.

У 19321933 роках внаслідок Голодомору, проведеного радянською владою, у селі загинуло 930 мешканців. У 1932 році село було занесено на "чорну дошку"

Заможно і культурно жили люди в Устивиці. З кожним роком красивішала вона, перетворювалася у добре впорядковане село. В центрі села — великий парк, в якому височить пам’ятник воїнам громадянської та Німецько-радянської воєн, що віддали своє життя за перемогу, за честь, свободу і незалежність Вітчизни.

Колись, до революції, селом керували староста, писар і стражник, які пильно охороняли інтереси невеличкої купки багатіїв і утискували населення. У 1960-тих роках ним керували 43 депутати сільської ради на чолі з її виконкомом. Рада була обрана з авторитетних громадян села. Більшість їх мала середню і вищу освіту, здобуту за Радянської влади, це — передовики господарства і культури.

В Устивиці була профспілкова організація, яка на початку 1966 року мала 136 членів. Вона боролася за підвищення продуктивності праці і виробництва, організовувала соціалістичне змагання трудівників, дбала про культурне обслуговування, здоров’я і відпочинок трудящих.

Понад 200 юнаків і дівчат села були об’єднані в три комсомольські організації. На громадських засадах працювали народна дружина, товариський суд, жіноча рада, оборонно-спортивне товариство.

Дві первинні партійні організації, що об’єднували тоді 110 членів КПРС, очолювали боротьбу трудящих села за нові успіхи і прекрасні звершення в комуністичному будівництві.

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування